Шталаг-
305-Z -як складова окупаційного режиму в нашому краї в період Другої світової
війни
· Табір військовополонених на станції Адабаш
У вересні 1941 року німецькою окупаційною владою на станції Адабаш, що в 5-ти кілометрах від м. Новоукраїнки Кіровоградської області був утворений табір військовополонених.
Як свідчать німецькі документи. концтабір в Адабаші (Шталаг - 305-Z - філіал Кіровоградського шталагу 305) діяв із січня 1942 року по лютий 1943 року (німецькі твори для військовополонених під час Другої світової війни Інтернет-видання, сайт Меморіал).
У дійсності ця хронологія не збігається з реальними, про які розповідають колишні в'язні та місцеве населення. За їх словами табір був створений на початку вересня 1941 року та існував він до кінця 1943 року.
Табір розташувався в оточеному колючим дротом колишньому складі паливно-мастильних матеріалів НКО на станції Адабаш.
Свою роботу він розпочав у березні 1942 року. Спочатку туди було доставлено полонених до 40 чоловік, які працювали над побудовою огорожі з дроту висотою 2-3метри, що оточувала нафтосховища, і бараки - склади НКО, які пізніше слугували жилими приміщеннями для військовополонених.
Приблизно через місяць, у квітні 1942 року на ст.Адабаш, у вже обладнаний, але технічно зовсім не придатний для проживання табір, почали прибувати великі групи військовополонених. У першу групу входило, приблизно, до 10 тисяч військовополонених. В подальшому такі групи приводилися до табору досить часто, але так же часто їх відправляли у невідомому напрямку. Це був як пересильний пункт для військовополонених.
У різний період у таборі нараховувалося до 45 тисяч бійців та командирів Червоної Армії. Своє існування табір припинив у листопаді 1943 і вибув у Кіровоград.
· Табірний побут
Жилими приміщеннями для тисяч людей слугували зовсім не обладнані, з бетоновою підлогою бараки, в яких повністю відсутні віконні рами, а самі приміщення - були вологими і брудними. Таких бараків, колишніх складів ПММ НКО (паливно - мастильних матеріалів), нараховувалося до 6 по 200 чоловік у кожному. У певні періоди кількість військовополонених у таборі доходила до 10 тисяч. Коли наступила осінь, холод, дощі, перші приморозки кожен військовополонений намагався якось врятуватися від холоду, не говорячи вже про відпочинок, тому в бараки набивалося людей набагато більше, що приводило до постійних давок, де більш сильні перемагали слабих і від цього полонені гинули у великій кількості.
Частими були випадками, коли охорона задля власного задоволення, відкривала вночі вогонь по отворах під дахом, що слугували за вікна та дверях приміщення. І знову було багато жертв ні в чому не повинних людей.
У жовтні 1941 року були дуже великі дощі і холод. Мертвих полонених щодня виносили в ями по 300чоловік. Тоді прийшов у Звірово переговорщик і сказав жителям, щоб вони взяли по квартирам військовополонених, бо всі вони в таборі помруть. Замісник старости взяв 81 чоловіка. На кожного із них давали для харчування 16 кг борошна на місяць і інші продукти для приварку.
Із цих 81 чоловіка 4 померли, 5 знову забрали до табору, а інших староста розпустив по домам.
Військовополонені отримували харчування два рази на добу. Вранці шматок погано випеченого хліба, грам 200-250 і гарячу або теплу рідину, що називали «чай». Після обіду, приблизно в 4 години видавався невеликий, грамів на 200-500, кухоль супу. Він був з нечищеної, розвареної картоплі, цукрового буряка, заправлений прілою кукурудзяною мукою. Їжу ніколи не солили і вона була зовсім не придатна для вживання. Тільки голод і повне виснаження заставляли їсти цю «баланду», так її всі називали. За посуд слугували старі консервні банки.
У листопаді 1941 року через табір Адабаш гнали кілька тисяч чоловік у німецький тил. Цих людей у м. Кременчук нагодували гречаним хлібом і чистим, необідраним просом. У результаті в більшості людей утворилися 8-10 денні запори, заворот кишківника. Кількасот нещасних людей помирали у нелюдських муках.
Питну воду в табір привозили в бочках, але її було недостатньо, щоб всі напилися. А про гігієну, зокрема помитися, не могло бути й мови.
Голод і повне фізичне виснаження людей довело їх до того, що частина з них втрачали людську подобу і почали займатися канібалізмом.
Залізничники, що працювали на станції Адабаш, згадують, що взимку та весною 1942 року розстрілювали багато «нацменів». Це були військовополонені узбеки, які з своїх знесилених або вже померлих товаришів вирізали внутрішні органи, м'які тканини і з'їдали їх. Свідчення у цифрах розходяться: або їх було 8, а можливо і 180.
Туалетів у таборі не було. Відповідним був санітарний стан . Влітку була епідемія дизентерії. Кров'яні калюжі обсідали рої мух. Стояв страшний сморід.
· Медики у таборі
Ніякого медичного обслуговування в таборі не було. Там знаходилося біля 19 військовополонених лікарів, але через відсутність елементарних медикаментів та необхідних інструментів ніякої допомоги хворим і пораненим не надавалося.
Зрозуміло, що як результат нелюдських умов утримання, люди гинули щодня десятками, а то й сотнями. Відсотків 70% всього складу табору хворіли на дизентерію, від якої багато померло. Більшість гинуло від виснаження і голоду.
Із спогадів лікаря Ракова Миколи Кузьмовича 18.05.1944 року: «Одного разу. в листопадову темну ніч 1941 року, мені довелося ампутувати одному, тільки-що пораненому пострілом гвинтівки, військовополоненому голень. «Операція» проводилася при світлі двох лучин звичайним перочинним ножиком».
У жовтня 1941 року в табір Адабаш потрапив військовий лікар Григорій Кочетов. Взимку в Новоукраїнці було відкрито лазарет для військовополонених з Адабаша. Десять полонених лікарів почали там працювати. Вони отримали від бургомістра районної управи Массінні перепустки по яким могли вільно пересуватися по місту.Зимою 1942 року в Адабаському таборі та в Новоукраїнці спалахнув тиф. Захворів на нього і Г.Кочетов. Лише на 17 добу прийшов він до тями.
Із спогадів медичної сестри Майданник Лідії Макарівни: «З осені 1941 року до нас часто привозили полонених із табору Адабаш. Ми їх підтримували, як могли. Лікували, забезпечували документами, допомагали тікати. Часто доводилося випрошувати ліки у німців».
23 лютого 1943 року санітарний лазарет загнали у вагони і повезли у невідомому напрямку.
· Знищення військовополонених та мирного населення окупаційною владою
Пам'ятник на місці масових розстрілів військовополонених табору Адабаш... На плиті написано, що тут розстріляно і замучено 18 тисяч чоловік.
Способи знищення військовополонених і мирних жителів та небачені в історії людства звірства німецьких окупантів були різні: розстріли, забивали металевими і дерев'яними предметами, травили собаками, закопували живими в ямах.
Розстріляних хоронили недалеко від табору в районі станції Адабаш, складаючи певну кількість у ями від авіаснарядів.
Якщо скласти воєдино всі умови існування, то кількість загиблих щодня складала 100-150 чоловік, а інколи до 200 і більше.
За найменше порушення режиму в таборі німці не зупинялися ні перед тортурами, ні перед розстрілом.
Знищувалися військовополонені під час роздачі їжі, бульйону із цукрового буряка, на який військовополонені з жадністю накидалися і топтали один одного, а також тих, хто були зовсім знесилені. Їх на місці вбивали палками, прикладали, або розстрілювали. Інших заспокоювали чергами з автоматів, тому після кожної роздачі їжі на тому місці залишалося кілька чоловік, а іноді й десятки. Подібне творилося і при роздачі хліба - сурогата, коли для заспокоєння полонених, що прагнули отримати пайку, випускалися собаки, які були в охорони. Собаки збивали полонених із ніг, а охорона добивала їх прикладами.
Із спогадів Феденюка Івана Микитовича, уродженця с.Звірівка: «У 1941 році, коли ще не було табору, по балцікар'єра біля Новоолександрівки у воронках авіабомб було розстріляно 19 чоловік. Із них одна жінка. Були слухи, що це були комісари і політруки.»
Із спогадів Мажарука Михайла Костянтиновича, що працював на водокачці станції Адабаш машиністом: «Я був очевидцем такого факту. Коли вели із табору Адабаш групу приблизно 5 тисяч чоловік по напрямку на м.Умань в березні 1942 року, то на відстані приблизно 100-150 метрів від табору один знесилений військовополонений впав і не міг піднятися. Інший намагався його підняти. Тоді конвоїр їх обох застрелив на місці.»
Із спогадів Феденюка Терентія Устиновича, проживав у с.Звірівка, працював завгоспом на станції Адабаш: «Із числа загиблих серед мирного населення був і мій брат Феденюк Іван Устинович. Його заарештували за те, що на одного німецького офіцера, який заходив до будинку брата, накинулася собака. Той її пристрелив. Іван зробив зауваження. Івана катували: спочатку відрізали вухо, потім вибили око, били шампурами, а потім розстріляли.»
· Євреї в таборі
Крім звірячого знищення військовополонених, німецькі окупанти масами розстрілювали єврейські сім'ї і одиничок. Особи єврейської національності, які прибували в табір, зазнавали значно більших знущань, ніж інші військовополонені, а саме: всі євреї піддавалися жорстокому побиттю і дуже часто, навіть, мінімальну порцію їжі, яку видавали полоненим у таборі, їм не видавали. Всі особи єврейської національностіотримували їжу окремо, в останню чергу. Причому кожний із них для отримання їжі повинен був пройти через стрій німців, які його били палками. Не дивлячись на те, що побитий єврей падав на коліна і намагався повзти, його продовжували бити. Часто це закінчувалося тим, що побитий вже не міг рухатися. Його відносили і він потім помирав. Розстрілювали євреїв не в межі табору.
У грудні 1941 року на станцію Адабаш привезли військовополонених євреїв у кількості близько 140 осіб. Їх довго тримали на морозі, через що частина там же померла. Частина вже не могла рухатися, їх поклали на носилки і звалили разом з померлими в одну спільну яму.Решту розстріляли на загальному кладовищі біля розташування табору.
У 1942 році на станцію Адабаш було привезено 4 вагони євреїв з Новомиргорода і Золотоноші. Їх морили голодом 4 доби, потім розстріляли. Кількість жертв становила 400 чоловік.
21 липня 1942 року Савін Сидір Степанович, який працював бухгалтером заготзерна на ст.Адабаш бачив, як у балці біля залізничної будки розстріляли групу до 20 чоловік євреїв. Коли вже повертався і йшов біля місця розстрілу, побачив, що розстріляні були майже не закопані, а лише присипані тонким шаром трави і прикидані деревами.
Про День пам'яті та примирення 8 травня, і День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 9 травня, встановлені Законом України "Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939-1945 років".
Історична довідка
8 - 9 травня в багатьох країнах світу згадують події Другої світової війни, адже це найкривавіший глобальний конфлікт, у ході якого загинуло за різними оцінками від 50 до 85 мільйонів людей. Війна для України почалася 1 вересня 1939 р. із нападу нацистської Німеччини на Польщу. Цього дня німецька військова авіація бомбардувала Львів та інші міста. Від 17 вересня учасником Другої світової війни на боці Німеччини став Радянський Союз.
Внаслідок переділу Центральної і Східної Європи між нацистами і комуністами до складу Радянського Союзу у 1939 році були включені території Західної України та Західної Білорусі, а в 1940 році - країни Балтії, Бессарабія та Північна Буковина. Таким чином, можна говорити про те, що термін "Велика Вітчизняна війна" для України (червень 1941 - травень 1945) з історичної, хронологічної і географічної точки зору некоректний від першого дня війни - 1 вересня 1939 року, і до останнього - 2 вересня 1945 року. Друга світова війна для обмежувалася лише бойовими діями та окупацією сучасної території України, але й включала участь українців у бойових діях на всіх воєнних театрах.
Прямі людські втрати України у Другій світовій війні становлять 8-10 млн осіб, економічні - 285 млн тогочасних рублів. Разом з тим, Друга світова війна відкрила руйнівну "силу" обох тоталітарних режимів. Всім відомі злочини нацистів на окупованих територіях України (Голокост, розстріли мирного населення, спалення сіл). Упродовж довгого часу замовчувалися численні злочини комуністичного режиму на нашій землі. Серед яких - розстріли політичних в'язнів у Західній Україні в червні-липні 1941 року, знищення центру Києва восени 1941 року; підрив Дніпрогесу і знищення в Одесі поранених червоноармійців, скинутих у море разом із санітарними машинами та інші.
Всеукраїнська акція «Мак пам'яті»
Законом України "Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939-1945 років" в Україні встановлено День пам'яті та примирення 8 травня. Таким чином, Україна розпочала нову традицію святкування 8 та 9 травня в європейському дусі пам'яті та примирення.
Для заходів, приурочених до цих дат на державному рівні з 2014 року використовується символ - червоний мак.
Рекомендується виготовляти стилізовані червоні маки з паперу або тканини та розміщувати на одязі на лівій стороні грудей, якомога ближче до серця. Використання маків великого розміру або зображень на великих площинах: біг-бордах, сіті-лайтах, стелах, дошках, інших носіях, як оздоблення класів, залів чи публічного простору залишається на розсуд організаторів за умови збереження гідної пошани до цього символу.
Український інститут національної пам'яті звертається з проханням до українців цими днями доповнити свій одяг червоним маком - символом пам'яті майже 8 мільйонів загиблих співвітчизників та 65 мільйонів убитих у Другій світовій війні в усьому світі.
Також рекомендуємо медіа розмістити символ маку та відео-ролик. Лого «маку пам'яті» та інші тематичні матеріали можна завантажити на сайті проекту "Українська Друга Світова"
(https://www.youtube.com/watch?v=mIefP4OecRg
https://www.youtube.com/watch?v=HIEdReCn-AY
https://www.ww2.memory.gov.ua/video/)
Дизайн символу «мак пам'яті» розроблено за ініціативи Українського інституту національної пам'яті та Національної телекомпанії України. Автором символу є харківський дизайнер Сергій Мішакін. Графічне зображення є своєрідною алюзією: з одного боку воно уособлює квітку маку, з іншого - кривавий слід від кулі.
У 2014-му році, коли Україна вперше приєдналася до європейської традиції відзначення Дня пам'яті та примирення, гасло пам'ятних днів було "Ніколи знову". Його Сергій Мішакін використав для створення нового символу (варіації українською, англіською та кримськотатарською нижче). А з 2015 року гаслом відзначень Дня пам'яті та примирення і Дня Перемоги стало "Пам'ятаємо. Перемагаємо".
Мак - символ пам'яті у світі
Його появу пов'язують із віршами двох людей: канадського військового лікаря Джона Мак-Крея та представниці Християнської асоціації молодих жінок Мойни Майкл. Перший під враженням боїв у Бельгії у 1915 році написав твір "На полях Фландрії", що починався словами:
"В полях фламандських квітне мак
Поміж хрестів - скорботний знак
По нас..."
(переклад Оксани Самари)
Друга - 1918 року написала вірша "Ми збережемо віру", в якому обіцяла носити червоний мак у пам'ять про загиблих. Саме Мойні Майкл у листопаді того ж року причепила червоний шовковий мак на пальто.
У 1920 році Національний Американський легіон прийняв маки як офіційний символ, а у 1921-у червоні маки стали емблемою Королівського Британського легіону. В Польщі червоні маки є символом перемоги 11-18 травня 1944 року Другого корпусу генерала Андерса в боях за гору Монте-Кассіно в Італії. Приспів до популярної військової пісні того часу починається словами "Червоні маки на Монте-Кассіно Замість роси пили польську кров".
Поліграфічні та відеоматеріали про мак пам'яті https://mega.nz/#F!M4AWATDI!uyrERr3nIIBDBja1RP0eWA
Відео, як зробити мак пам'яті
https://mega.nz/#F!0sBCgT7Q!GurzNQkTiNdFoETpXSVing
Схема, як зробити мак пам'яті
https://mega.nz/#F!EtJH3DzT!7rHWR_BjEZvAH7_oM6vsfA
Маки пам'яті за слоганом «Ніколи знову»
https://mega.nz/#F!IwABzIyC!-GywI2-rOKbLMDcwy89GCg
Маки пам'яті зі слоганом «Пам'ятаємо. Перемагаємо»
https://mega.nz/#F!Z8BlEQwY!LIOQJmkpboqja_ouQlTaBg
Інформаційні матеріали до 100-річчя проголошення урядом Директорії автокефалії Української православної церкви
в Методичні рекомендації з історії, Новини, Теми, УНР- Українська Народна Республіка 02.01.2019 73 Переглядів
1 січня 1919 року Директорія УНР на чолі з Симоном Петлюрою урядовим законом проголосила автокефалію православної церкви в Українській Народній Республіці.
Закон «Про вищий уряд Української Автокефальної Православної Церкви» визначав, що Верховна церковна влада в Україні позбавляється будь-якої залежності від Всеросійського Патріарха і переходить до Всеукраїнського церковного собору. Між соборами справами церкви має займатися незалежний від Всеросійського патріарха Український церковний Синод, який складатиметься із двох єпископів, одного архіпресвітера, одного пресвітера, одного диякона та трьох мирян. До компетенції Святого Синоду належать справи релігії, адміністрації, матеріального постачання, навчання, перевірки та судів. На засіданнях Святого Синоду мав бути присутній представник уряду, чиїм обов'язком був нагляд за дотриманням законів держави, впровадження рішень Синоду, що не порушують інтересів Республіки.
Закон про автокефалію став серйозним поштовхом для розвитку процесів створення української національної православної церкви і позбавлення її впливу РПЦ. Однак через спротив єпископату і несприятливі політичні обставини реалізувати цей закон не вдалося. Лише в жовтні 1921 року Перший Всеукраїнський Православний Церковний Собор проголосив створення Української Автокефальної Православної Церкви і обрав її митрополитом Василя Липківського.
ІСТОРИЧНА ДОВІДКА
Лютнева революція 1917 року і зречення царя Миколи ІІ престолу стали причиною реформування і церковного життя на землях колишньої Російської імперії. Ще у 1721 році Петро І своїми указами скасував соборність Церкви, створивши підлеглий собі «Правительствующий Синод», який очолював російський імператор. Тепер же, після ліквідації інституту імператора, ці функції знову мали перейти до Церковного Собору.
Ці зміни пожвавили церковно-громадянський рух і в Україні і спонукали свідому частину українського православного духівництва й пастви ставити на порядок денний питання про відродження національних засад у церковному житті. Уже у квітні 1917 року в багатьох церквах України на великодніх службах священики читали проповідь українською мовою.
12 квітня 1917 року в приміщенні Релігійно-просвітницького товариства відкрився Київський єпархіальний з'їзд духовенства та мирян, головою якого було обрано протоієрея Василя Липківського. З'їзд прийняв ухвалу про те, що «в автономній Україні повинна бути незалежна від Синоду Українська церква», а єпископи, як і все духівництво, «повинні обиратися мирянами та кліром». Там же ж була обрана комісія зі скликання Всеукраїнського Церковного Собору. Подібні з'їзди відбулися і в інших українських єпархіях. Хоча загалом церковне середовище лишалося інертним і проросійським: єпархії напряму підпорядковувалися Святому Синоду, а більшість єпископів були етнічними росіянами.
Василь (Липківський) у митрополичих ризах
На розгортання національного церковного руху вплинуло і ухвалення Центральною Радою 7 листопада 1917 року ІІІ Універсалу, яким проголошувалося створення Української Народної Республіки. У ці ж дні в Києві проходить ІІІ Всеукраїнський військовий з'їзд, у якому активну участь брали і військові священики. З'їзд ухвалює резолюцію про незалежність Української Церкви від Російської та утворює Організаційний комітет для скликання Всеукраїнського Церковного Собору. У ці ж дні прихильники автокефалії утворюють «Братство Воскресіння Христа» на чолі з архієпископом Олексієм (Дородніциним). Активним учасником «Братства» стає Василь Липківський.
В цей же час на чолі Російської Православної Церкви стає патріарх Тихон (Бєллавін). Він дає благословення на скликання Всеукраїнського Собору, але відправляє до Києва митрополита Кавказького Платона (Рождественського), який висуває ідею не автокефалії, а «автономії з якнайширшим внутрішнім самоуправлінням стосовно до місцевих умов краю».
Всеукраїнський Православний Церковний Собор розпочав засідання 8 січня 1918 року. На ньому була дуже активна проукраїнська частина, яка виступала за демократизацію церковного життя і більш активного залучення до церковних справ мирян. Однак, з'їзд було перервано наступом більшовиків. У ніч на 8 лютого більшовицькі матроси вбили митрополита Володимира (Богоявленського).
Влітку 1918-го, в часи Гетьманату Павла Скоропадського, Всеукраїнський Православний Церковний Собор відновив свою діяльність. «Але по суті це вже не була друга серія січневого Собору, а зовсім уже окремий російський собор на Україні. Бо склад його був зовсім інший», - згадував згодом митрополит Василь Липківський. Промосковська соборна більшість позбавила делегатських мандатів Липківського та інших прихильників автокефалії. Усього зі складу Собору було виключено 82 делегати. Після цього було ухвалено рішення про те, що «Українська Церква й надалі має лишитися під зверхністю Московського патріарха», а українськими справами керуватиме Священний Синод, до складу якого увійшли росіяни. Російський єпископат гаряче вітав грамоту Гетьмана Скоропадського про федеративний зв'язок із Росією.
Закон 1 січня 1919 року «Про вищий уряд Української Автокефальної Православної Церкви» став одним із перших законодавчих актів Директорії після прибуття до Києва. Головних противників автокефалії - Київського митрополита Антонія (Храповицького), який замінив розстріляного більшовиками митрополита Володимира (Рождественського), та архієпископа Волинського Євлогія - було заарештовано і вислано до Василіянського монастиря у Галичині. Міністр культів в уряді Петлюри Іван Липа розпочав підготовку до нового Всеукраїнського Православного Церковного Собору. Але реалізувати ці плани не вдалося: уже наприкінці січня - на початку лютого 1919 року влада Директорії залишила Київ.
Більшовики, які були у конфронтації з патріархом Тихоном, на перших порах сприяли активізації національної церкви в Україні. Українській громаді було передано Софійський Собор, Андріївську церкву, інші ключові храми столиці. 22 травня 1919 року у Миколаївському соборі на Печерську відбулася перша відправа Служби Божої з частковим використанням української мови. А першу цілковито українську Службу Божу було відправлено 12 липня 1919 року в Софіївському Соборі. Все це відбувалося на фоні різкого протистояння із єпископатом РПЦ, який і далі і чути не хотів про якусь «українську церкву», де буде виборність церковного кліру, а богослужіння вестимуться «площадной речью».
У такій атмосфері у жовтні 1921 року відбувся і Перший Всеукраїнський Православний Церковний Собор, який проголосив створення Української Автокефальної Православної Церкви і обрав її предстоятелем Василя Липківського. Оскільки на Соборі не було жодного єпископа, для створення єпископату УАПЦ вирішила скористатися традицією Александрійської церкви, за якою допускалася висвята єпископів через групове рукопокладання священиків. Кандидати на владик були ретельно визначені Собором та проголосовані - до єпископату увійшли найвидатніші священики.
УАПЦ початку ХХ століття стала своєрідним феноменом церковного життя українців. Визнавши, що більшість юридичних канонів церкви є продуктом світогляду VIII-IX століть, творці УАПЦ запропонували низку реформ, які робили церкву ближчою до людей і, водночас, спиралися на постулати віри Христової. УАПЦ скасовувала обов'язковий целібат для єпископів, проголошувала виборність церковної ієрархії, на перше місце ставила належну освіту та моральні якості священиків. «Собор не оминув жодної ланки церковного життя. Зокрема, утримання духівництва повинно здійснюватися таким чином, який би не принижував його духовного сану і не викликав би непорозумінь між ним та людністю. Головним здобутком УАПЦ 20-30-х років було відновлення християнської громади як живого та діяльного організму і як основи земної церкви», - згадував Святослав Ярема, син митрополита відродженої на початку 1990-х в Україні УАПЦ Димитрія (Яреми).
Наприкінці 1926 року УАПЦ уже мала 32 єпископи, близько 3000 священиків і майже 6 млн вірних. Однак, відродження справдешньої української церкви не входило в плани більшовиків, які розгорнули антирелігійну кампанію. У 1927 році під тиском ОГПУ Другий собор УАПЦ звільнив Василя Липківського «від тягаря митрополичого служіння» і обрав предстоятелем єпископа Миколу (Борецького). Третій, «ліквідаційний», собор, зібраний у 1930 році на вимогу ОГПУ, оголосив про «саморозпуск УАПЦ». Більшість священиків та прихильників УАПЦ стали жертвами сталінських репресій або змушені були виїхати за кордон, зберігаючи традицію в діаспорі. Звідти у 1990 році УАПЦ повернулася в Україну.
ЦІКАВІ ФАКТИ
Під час служби 22 травня 1919 року у Миколаївському соборі на Печерську хором керував Микола Леонтович, який спеціально для цієї відправи написав мелодії літургії.
До створення УАПЦ долучилися відомі моральні авторитети того часу - академіки Агатангел Кримський та Сергій Єфремов, професори Володимир Чехівський, Василь Данилевич Григорій Стороженко та Петро Стебницький, композитор Кирило Стеценко, письменники Людмила Старицька-Черняхівська, Павло Тичина та Григорій Косин{ {бдка.
Із весни 1926 року розпочинаються арешти священнослужителів УАПЦ. Затримали і Василя Липківського за звинуваченнями в антирадянській пропаганді. Три місяці митрополит пробув у харківській в'язниці ГПУ. Коли 19 вересня 1926 року він повернувся до Києва, зустрічати його вийшло все місто. «Ніде по базарах та квіткових крамницях не зосталося квіток - усі були розкуплені задля привітання митрополита. Коло Софії робилося якесь столпотвореніє вавилонське... От тобі й боротьба з релігією!", - згадував Сергій Єфремов.
Упродовж шести років свого митрополичого служіння Василь Липківський відвідав 500 парафій по обох берегах Дніпра. А це була майже половина всіх парафій Церкви.
У Василя Липківського було семеро дітей. Після того, як його усунули від митрополичої кафедри, він якийсь час мешкав у кімнатці при Софійському соборі. Потім із дружиною переїхав до сестри на Солом'янку, на околиці Києва. Бідували. Від голодної смерті отця Липківського упродовж чотирьох років рятували грошові перекази з Канади від священика Петра Маєвського. Старша дочка отця Василя та двоє його синів також були заарештовані й відправлені у заслання до Сибіру
Липківський листувався з багатьма діячами як в Україні, так і за кордоном. Рукописи його праць «Відродження Церкви в Україні 1917-1930» та «Історія Української Православної Церкви», які зберегла сестра, під час війни переправили до Львова, до греко-католицького митрополита Андрея Шептицького. У 1959 році їх видали у канадському Вінніпегу.
22 жовтня 1937 року немічного Василя Липківського заарештовує НКВС. Звинувачують у тому, ніби він був «одним з керівників націоналістичної фашистської організації українських церковників, що ставила за мету відторгнення України від СРСР і створення самостійної держави фашистського типу». 20 листопада Василя Липківського засудили до розстрілу й невдовзі стратили. Тіло чекісти закопали у Биківнянському лісі під Києвом.
6 червня 1990 року на Всеукраїнському Православному Соборі в Києві за участю понад 700 делегатів з усієї України (серед яких було 7 єпископів і понад 200 священиків) було проголошено відновлення УАПЦ в Україні. Патріархом Київським і всієї України було обрано митрополита Мстислава (в миру - Степана Скрипника, небожа Симона Петлюри).
У часи Визвольних змагань Степан Скрипник служив у кінно-гайдамацького полку ім. Костя Гордієнка Окремої Запорізької дивізії Армії УНР, у складі якого брав участь у боях проти червоних у 1918-1919 роках. 1920-го служив у 3-й Залізній дивізії Армії УНР. За бойові заслуги одержав старшинське звання хорунжого. У 1920-1921 роках був особистим ад'ютантом Головного Отамана УНР Симона Петлюри.